30 липня - 100-річчя від часу утворення Української військової організації (УВО) під проводом Є. Коновальця

 9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті", в якому вказано перелік організацій, що боролись за незалежність України. Серед них є і Українська військова організація, сторіччя створення якої відзначається 30 липня 2020 року.
  







 Боротьба за Українську Соборну Самостійну Державу у 1917-1922 роках закінчилася поразкою національних сил. Її територію було окуповано кількома ворожими державами, яким вільна Україна, а тим паче український національний рух — були кісткою у горлі. Розуміючи, що доба миру та спокою запанувала в Європі ненадовго, представники українства гуртуються в емігрантські середовища та готуються до нових визвольних змагань.

  Одним із таких середовищ стала  Українська військова організація (УВО). Вона була заснована полковником Армії УНР Євгеном Коновальцем і його бойовими побратимами 30 липня 1920 року у Празі.  Це був підпільний гурток, для учасників якого ідея нації лишалася живою, а згодом УВО дало підґрунтя для утворення ще більшої націоналістичної організації відомої нині як ОУН (з 1929 року).

 


  


 
 Діяльність УВО була нелегальною, військовою, політично-революційною. Організація на чолі з полковником Коновальцем не претендувала на те, щоб бути політичним проводом українського народу. Однак маючи певний воєнний досвід, її члени вважали, що гідні бути кістяком нової всеукраїнської армії, котра служитиме в майбутньому Українській Державі.  Перший осередок Української Військової Організації було утворено у Львові. Перший з'їзд УВО стався у серпні 1920 року у Празі. На ньому було ухвалено цілий ряд постанов та завдань для УВО, які були направлені для усунення різниці між придніпрянцями та галичанами й затвердження ідеї соборності усіх земель України.

 Головною метою УВО була підготовка українців до здобуття власної національної самостійної державності. Для цього здійснювалася організаційна робота, видавалася і поширювалася пропагандистська література, накопичувалася зброя, організовувалися акції саботажу та інші так звані "революційні акти", наприклад, нищення символів польської влади, дезорганізація державних урочистих заходів, підпали садиб польських шовіністів, руйнування ліній зв’язку тощо.

  Революційні акції викликали резонанс серед народу і симпатію до націоналістів, але водночас призводили до зворотних ударів польської влади по організації. Тому вирішили розвести ці два види діяльності – політичну і силову. "Політики" мали бути в ОУН, а "силовики" – в УВО.

  У діяльності УВО можна розрізнити два періоди: революційно-військовий (1920 - 1922) і революційно-політичний (1922 - 1931). УВО здійснила реєстрацію військовиків, оформила їх в організовані формації, при чому ударною силою на випадок війни мали бути українські інтерновані частини в Чехо-Словаччині та формовані з полонених в Італії. 
 Ймовірно через свою радикальну і непримиренну діяльність УВО здобула авторитет у народі. У середині 1920-х років численні громадські кола, а зокрема, студентська молодь почали орієнтуватися на членів організації під проводом полковника Коновальця. Їх вважали за реальну силу, що здатна зупинити антиукраїнські злочини польського режиму на Галичині та Волині.
 Коли 1926 — 1929 рр. почала формуватися Організація Українських Націоналістів (ОУН), УВО вжила її як русло для молодих кадрів, зберігаючи за собою керівні пости цієї політично-ідеологічної формації. На чолі Проводу Українських Націоналістів (ПУН) став Євген Коновалець, начальний командант УВО. Однак УВО не ліквідувалася, зберігаючи ще якийсь час свою окремішність і НК та видаючи «Сурму» до кінця 1934. Вона існувала не тільки символічно, але й фактично, як резерв на випадок потреби бойових виступів. Ані УВО, ані її НК ніколи не ліквідувалися якимось формальним актом чи заявою, а вигасли через бездіяльність, а її практичну діяльність перебрала ОУН. 

 До цієї ювілейної дати організували виставку-подію "Українська військова організація: бойова сила українського національно-визвольного руху".

  

28 липня - 140-річчя від дня народження В. Винниченка

  Видатний український письменник  і політичний діяч Володимир Винниченко народився 16 липня 1880 року в Єлисаветграді, тепер територія сучасного Кропивницького. Церква, в якій його хрестили й досі функціонує. Походив із родини селянина-власника із Веселого Кута.  З малечку відрізнявся від своїх ровесників надзвичайною пам’яттю і любов’ю до книги – опанував читання в ранньому віці. Поступивши на навчання в чоловічу Єлисаветградську гімназію, молодий Винниченко досконало оволодів декількома мовами – російською, латинською, грецькою, німецькою та французькою. Але отримати документи про закінчення гімназії йому так і вдалось. Злий жарт зіграв з ним запальний характер та сильна любов до всього українського.     Наприкінці ХІХ ст. Володимир Винниченко захоплюється українською поезією та творами укрїнських класиків Т. Шевченка, П. Мирного та І. Нечуя-Левицького. Перші спроби творчого доробку вилились у оповідання "Повія" в 1899 році.

 В 20 років він вступає на юридичний факультет Київського університету, але в життя увірвались бурхливі революційні події, які захопили хлопця з головою. За  активну громадянську позицію та участь в революційній організації він зазнав переслідувань і його було вигнано з університету.  Саме тому Володимир Винниченко довгий час провів у еміграції. Будучи у "вигнанні" він починає писати п’єси, які стають широко відомі за кордоном і постанови яких користуються шаленою популярністю.

Опублікувавши в 1902 році в журналі "Киевская старина" перше оповідання "Краса і сила", яке принесло авторові справжню славу, В. Винниченко отримав визнання в письменницьких колах. Його блискучий дебют вітав М. Коцюбинський.

  В 1911 році, перебуваючи у Парижі, В. Винниченко познайомився з Розалією Ліфшиц, з якою потім і одружився. В буремний 1917 рік він повертається в Україну, а через рік очолює Директорію УНР і стає генеральним секретарем. З політичним провалом Центральної Ради у 1920 році, Винниченко з дружиною покидають Україну. В 1934 році подружжя викупляє закинуту ферму на півдні Франції, вони починають займатись натуральним господарством та сироїдінням. Але як виявилось, господарник з Винниченка не дуже гарний, тому частину земель прийшлось продати. В роки Другої світової війни Гітлер пропонував Винниченкові очолити маріонетковий уряд на окупованій території Україні, але він відмовився. За це Володимира Винниченко  посадили в концентраційний табір, але через два тижні відпустили. 
 По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
   Письменник помер 6 березня 1951 р. у своїй оселі у Франції у містечку Мужен під Каннами на 71-му році життя.

  Володимир Винниченко – один з найпопулярніших вітчизняних письменників початку ХХ століття, котрого високо цінували визначні класики нашої літератури і мистецтва, як талановитого українського письменника і драматурга, чиї п’єси мали за честь ставити кращі акторські колективи Європи. Вистави за його творами мали неабиякий успіх у театрах Берліна, Праги, Рима, Москви. 

 П'єси "Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Брехня" та інші збирали й збирають до сьогодні чимало глядачів.
  На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм "Чорна Пантера". 
  За п’ятдесят років творчих пошуків письменником – земляком створено 14 романів, 23 п’єси і понад сотню новел. 

 Одним із найулюбленіших серед читачів творів письменника є фантастичний роман-утопія "Сонячна машина" (1924). Це — перший український авантюрно-пригодницький, соціально-утопічний роман. Успіх "Сонячної машини" був неймовірним. 

   Автор „Сонячної машини” моделює ідеальний світ на основі фантастичних способів реалізації ідеальної мети. Людина, шукаючи порятунку від негараздів життя, так чи інакше тяжіє до ілюзій, утопійної фантазії. У творі й репрезентована ось ця утопійна мрія. Саме виникнення Сонячної машини – це утопія. А ось те, що відбувається довкола неї, – далеко не утопійне. У творі В.Винниченка оповідь ґрунтується на фантастичній вигадці – винайденні панацеї ситого життя – Сонячної машини, – але усе передається як цілком реальне й допустиме, художньо експонований світ відбиває справжню дійсність.

  В період еміграції Володимир Кирилович відкрив ще один свій талант – талант художника, дивуючи всіх своїми досягненнями.

  Портрети, пейзажі, натюрморти майстра захоплюють багатою кольоровою гамою, наповненою світлом і повітрям. В його картинах практично вітсутні похмурі відтінки, які іноді зустрічаються на сторінках його літературних творів.

  При житті автора його твори експонувалися на виставках у Львові, Парижі, де отримали позитивні відгуки художників і мистецтвознавців.

  

  Мистецький доробок Володимира Кириловича -  близько півтори сотні творів олійного живопису та графіки.
 Цю неоціненну спадщину майстра слова і пензля передала в Україну в 2000-2002-их роках, згідно з заповітом його дружини Розалії Винниченво, Українська Вільна Академія Наук у США.

В. Винниченко. Портрет дружини. 1929 р.

В. Винниченко. Янгол сучасності. 1938 р.

В. Винниченко. Український пейзаж. 1932 р.

В. Винниченко. Ромашки. 1934 р.

  

 

 На честь Володимира Винниченка названий Кропивницький державний педагогічний університет.

  Перший у світі пам’ятник Володимиру Винниченку відкрито в Кропивницькому 18 вересня 2010 року. Автори пам'ятника — молодий львівський скульптор Володимир Цісарик і кропивницький архітектор Віталій Кривенко.

  Постать Володимира Винниченка складна й суперечлива, зажди привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися суперечки, одні беззастережно приймали, інші – відкидали, а треті - прагнули поставитись до його діяльності з урахуванням усіх складностей тої тривалої доби, коли він жив і творив.

  В. К. Винниченко був Головою Генерального Секретаріату Центральної Ради – першого національного уряду. Після поразки і болючих роздумів назавжди емігрував з України. І хоч письменник частину життя прожив далеко від рідної України і за її межами завершив свій шлях, але творив для неї, для її майбутнього... Творив і свято вірив у відродження української нації.

  Про все це вам розкажуть книги, представлені на  виставці-ювілеї "Я хочу собою возвеличити українське" В. Винниченко".

28 липня - День Хрещення Русі-України

  День хрещення Київської Русі-України – державна пам’ятна дата, що відзначається щорічно 28 липня – у день пам'яті святого рівноапостольного князя Володимира, відповідно до Указу Президента України  від 25 липня 2008 року № 668/2008 "Про День хрещення Київської Русі–України".

 Як відомо, хрещення Русі відбулося в 988 р. Князь Володимир поставив перед собою мету об’єднати землі, централізувати владу, і для того необхідна була зміна світогляду народу. Так як язичництво з його ідолами і жертвопринесеннями не зовсім підходило державним планам князя.

  За вибором Володимира стояли конкретні політичні та економічні чинники. По-перше, об’єднання земель вимагало відмови від "племінних богів" і запровадження релігії за принципом "одна держава, один князь, один Бог". По-друге, це відкривало шлях приєднання до європейської спільноти, яка сповідувала християнство. По-третє, як вважав Володимир, прилучення до християнської віри стане поштовхом для розвитку культури, освіти, виховання високої моралі, поліпшення матеріального добробуту.

  Для міцного ствердження християнства Володимир наказав побудувати в Києві школу для дітей знаті. Таким чином, виростало покоління людей, які стали провідниками освіти, державності і права на Русі.

    Християнство зміцнило державу, освятило владу князя і його "божественний авторитет", внесло нову мораль і культуру, і сприяло зміцненню політичних, економічних і культурних зв'язків з європейськими державами.

 Володимир Великий був видатним державним діячем і полководцем, головним засновником Київської держави. Після смерті він був канонізований церквою й одержав ім'я Святого, а в народі його прозвали Красним Сонечком.

   

  Виставка-вшанування "Великий Володимир - князь Київський, розбудовник, Святитель Русі-України" познайомить вас з неординарною постаттю - князем Київським Володимиром Святославовичем. Дасть відповідь на питання: який слід він залишив в історичній пам'яті українського народу, що дало  прийняття християнства для українців. 

   

 Надзвичайно широко життя Володимира описано в київських літописах, зокрема в Несторовій "Повісті врем'яних літ". Літописець Нестор - чернець Києво-Печерського монастиря створив свою розповідь про князя саме за зразком православних "житій", тим самим надав особливого звучання факту прийняття Володимиром християнства. 

   

 В основі книги Цельняк І.  "Легенди про київських князів" - цікаві епізоди з життя князів Київської Русі, зокрема князя Володимира. Інформація почерпнута з найдавнішого "Літопису руського", наукових історичних джерел та подана в авторській інтерпретації. 

  Запрошуємо шанувальників історії України познайомитись з виставкою. 
  Читайте! Збагачуйтесь духовно! 

"Жіночі голоси в літературі"

  На виставці "Жіночі голоси в літературі" презентували жінок-письменниць, творчість яких стала вагомою частиною літературного процесу ХІХ- ХХІ століття.

  

Розділи виставки: 

"Класичні майстрині пера",

"Сучасні жінки-літератори".

 Жіноча творчість у сучасному українському письменстві спирається на потужну літературну традицію, представлену такими іменами як Марко Вовчок, Олена Пчілка, Наталія Кобринська, Леся Українка, Ольга Кобилянська.

  В кінці ХХ початку ХХІ століття зазвучав виразний "жіночий голос", представлений в творчості Ліни Костенко, Марії Матіос, Люко Дашвар, Ірини Вільде, Наталени Королевої, Ірени Карпи та ін.

 Ці дивовижні жінки перевернули літературний світ, книги яких вплинули і впливають не на одне покоління. Вони своєю творчістю і особистим прикладом піднімали і піднімають український народ на боротьбу проти панів за кращу долю, проти чужинців за волю і незалежність України. Вони творили і творять на благо рідної України і свого народу.

 Тож запрошуємо вас у світ жінок-літераторів. Адже це унікальне явище, особливий колорит української літератури, дивовижний світ зі свіжими фарбами, виваженими думками, новими ідеями, реалістичним поглядом на усі прояви життя. Вони пишуть так, як відчувають.

  Нехай зустріч з творчим доробком жінок-літераторів стане вашою постійною потребою!

16 липня - 30-річчя від дня прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України

   16 липня 1990 року о 10-й годині 7 хвилин Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Цим актом український народ через 71 рік після доби Української Народної Республіки та визвольної боротьби 1940-1950 років знову на повен голос заявив про своє прагнення до державної незалежності. 
  "Зважаючи на волю українського народу та його одвічне прагнення до незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада постановляє: вважати 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято", - гласила ухвалена цього самого дня Постанова Верховної Ради "Про День проголошення незалежності України".

 Під стінами Верховної Ради вже зранку зібралися тисячі українців, які чекали ухвалення Декларації та вітали результати голосування і парламентаріїв оплесками, квітами та вигуками "Слава Україні!"
 Це була історична мить, що визначила шлях до незалежності.
  Це був справді історичний день, який засвідчив, що Україна знову стала на шлях здобуття незалежності. Адже Верховна Рада, ухваливши цей документ, закріпила в ньому фактично всі атрибути державності: суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів України на всій території республіки, власне громадянство, Збройні Сили, банківську і грошову системи.

  Тридцять років тому, 24 липня 1990 року, в Києві на Хрещатику перед міськрадою вперше у новітній вітчизняній історії було піднято синьо-жовте знамено.

"Прапор - це державний символ.

Він є в кожної держави;

Це для всіх - ознака сили,

Це для всіх - ознака слави.

Синьо-жовтий прапор маєм:

Синє - небо, жовте - жито;

Прапор цей оберігаєм,

Він - святиня, знають діти.

Прапор свій здіймаєм гордо,

Ми з ним дужі і єдині,

Ми навіки є народом,

Українським, в Україні."

Поклад Н.

  Для кожної країни, нації, головним символом, ознакою приналежності до певної держави, відмінністю від інших та національною гордістю, святинею є прапор.
 22 березня 1918 року Законом про Державний прапор Української Республіки було остаточно затверджено форму і кольори нашого прапора. Ініціатором цього Закону був перший український Президент Михайло Грушевський. А потім були довгі десятиліття боротьби нашого народу за те, щоб український стяг зайняв належне йому місце - замайорів над всією Україною.
   У наш час вперше синьо-жовту стрічку, прикріплену до одягу, використали львів'яни під час мітингу 12 березня 1989 року. А згодом маленькі синьо-жовті прапорці затріпотіли в руках учасників "живого ланцюга" 22 січня 1990 року.
  Взявшись за руки в містах і селах, вздовж великих трас, наші земляки символічно об'єднали весь народ.
  Перший Національний прапор для Києва дошила львів'янка Наталя Кареліна-Лучко. Він був піднятий на щоглі біля будинку Київської міської ради 24 липня 1990 року. Синьо-жовтий прапор над Верховною Радою замайорів 4 вересня 1991 року, а 22 січня 1992 року Верховна Рада затвердила цей прапор як Державний.

   

  До цих ювілейних дат в бібліотеці представлені виставки-привітання: "Суверенній Україні слава нині і повік!" та "Прапор України - честі нашої маяк". 

7 липня – Різдво Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна

  Різдво чесного славного Пророка, Предтечі й Хрестителя Господнього Іоанна - дуже значне й шановане і церквою,  і народом. 

 Іоанн Хреститель народився неподалік Єрусалима в містечку Ютта. Батьки - Єлизавета та Захарій не мали дітей. Обоє були праведні перед Богом.

  Одного разу в храмі Захарію явивсь Ангел Господній і сповістив його про народження сина, якого треба наректи Іоанном. Це ім'я означає "дар Божий", "благодать Божа". Сам Ісус Христос назвав Іоанна Предтечу людиною, вищої від котрої немає поміж народжених жонами.

  Коли Іоанну виповнилося 30 років, то за велінням Божим він прийшов в Іордан, щоб своєю проповіддю підготувати людей до приходу Спасителя - Ісуса Христа. Отже, Іоанн Хреститель - той, що охрестив Ісуса Христа.

  А в народі Різдво Іоанна Предтечі здавна поєдналося зі святом Івана Купала, днем літнього сонцевороту "Зелене Купало у літо впало..."

   З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці розкидали багаття на горі або десь у лісі біля річки, танцювали навколо вогнища, стрибали через нього. Дівчата ще співали ворожбицьких пісень і за різними прикметами визначали, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком до схід сонця вмивалися купальською росою - на красу. 

 У Карпатах оперізувалися перевеслом із пахучих трав, плели вінки із тих же трав і вбиралися ними, заплітали трави у коси.   Взагалі купальські обряди дуже гарні - дійство з Купалом та Мареною, оздоблення молодих деревець квітами й вінками, ворожіння, пошуки чарівної квітки папороті, яка має принести щастя. 

  Купальські пісні - окраса нашої народної творчості. Особливо  полюбляли обряд пускання вінків за водою, щоб їх виловлювали хлопці й розшукували по них дівчат, бо, за умови свята, той, хто розшукає власницю вінка, має поцілувати її. І багато юних сердець прихилялись одне до одного Купальської ночі, багато молоді знаходило свою долю.

 На Іванову ніч люди не спали - чекали різних чудес. Між хлопцями були такі хоробрі, що йшли до лісу шукати цвіт папороті. Бо існує таке повір'я: хто побачить, як папороть цвіте, той стане прозорливим чи знайде скарб.

  

Дівчата опівдні йшли шукати траву тирлич, щоб хлопців чарувати: "Тирлич, тирлич, мені коханого наклич, не на вечір, не на годину, а щоб я увійшла жоною у його родину". Набирали на Купала води і на протязі року використовували її для лікування. Так, як Іван Хреститель дбає про дітей, то  малятам, щоб вони були здоровими і щасливими,  воду  підливали у купіль. Також у Іоанна Хрестителя просять зняти головний біль, хороших урожаїв та примноження бджолиних сімей. 

  

 З 1.07.2020 р. по 15.07.2020 р. в бібліотеці представлена виставка-привітання "Наше свято - диво з див, бо народжене від пісні, від вогню і від води".

"Творчість лікує тіло й душу"

 Вже багато років наша бібліотека співпрацює з громадською організацією "Об'єднання інвалідів "Джерело натхнення", керівником якої є Одинець Світлана.
 Люди з обмеженими фізичними можливостями - одна з найвразливіших категорій населення, які потребують нашої турботи й уваги. Для них творчість - як ковток свіжого повітря. Творчо обдаровані люди з особливими потребами вкотре люб'язно представили свої роботи на виставці "Творчість лікує тіло й душу" в нашій бібліотеці.
  Це вироби ручної роботи, мистецьку та практичну якість яких важко переоцінити. Всі роботи унікальні, неповторні й насичені авторською безпосередністю та індивідуальністю.
 Виставка триватиме з  1.07.2020 р. по 31.07.2020 р.