9 серпня - Міжнародний день корінних народів світу

 З 5.08.2020 р. по 14.08.2020 р. організували виставку-знайомство "Ми різні, але ми разом, бо ми єдині!", приурочену Міжнародному дню корінних народів світу. 

 Корінні народи — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, споконвіку, у період її завоювання, колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів.

  В Україні, корінними народами є українці, кримські татари, караїми та кримчаки, котрі походять з території Криму і також Греки Приазов'я. 

 Кримські татари – визнаний корінний народ, який ще називають кримцями, сформувалися як етнос на Кримському півострові.

 Цей народ став  нащадком різних народів, які в різний час переселялися на півострів: таврів, скіфів, кіммерійців, сарматів, греків, аланів, готів, гунів, римлян, хазарів, половців, печенігів і монголо-татар.

 Серед етносу кримських татар вирізняють три типи, які мали точну географічну прив'язку в Криму: степові татари, південнобережні та передгірні. Кримськотатарська мова належить до кипчацької групи тюркських мов.

 Депортація кримськотатарського народу 1944 року, що була актом геноциду й етноциду, була проведена 18 травня й тривала до червня 1944 року. Депортували понад 200 тисяч кримських татар.

 Повернення почалося наприкінці 1970-х років, хоча й натрапляло на сильний опір, провокації, контрпропаганду на місцях.

 Під час виселення і в перші роки перебування в депортації, за офіційними даними, загинуло до 25% спецпереселенців. За даними Національного руху кримськотатарського народу, отриманими за результатами всенародного опитування у 60-ті роки, загинули близько 46% – майже кожен другий.

 За час окупації Криму Росією з півострова виїхали понад 20 тисяч кримських татар.

 Караїми – це реліктовий корінний етнос Криму, що мешкав також на Галичині, Волині й Поділлі, а також у Литві. Туди вони потрапили разом із литовським князем Вітаутасом, який привів за собою караїмів після кримського походу наприкінці ХІVстоліття і поселив у містечку Тракай.

 За останнім всеукраїнським переписом населення, в Україні визнали себе караїмами 1196 осіб, із них визнали караїмську мову рідною лише 72 особи.

 Спочатку караїмами називали тих людей, які сповідували специфічне релігійне вчення «караїмізм», особливий напрямок у юдаїзмі, що відкидає Талмуд, основу всього життя релігійного єврея. Єдина свята книга караїмів – Старий заповіт. 

 Стародавні святині караїмського народу розташовані поблизу Бахчисарая: фортеця Джуфт (Чуфут) Кале і родове кладовище – святилище Балта Тіймез.

  У Мелітополі зараз живе 54 представники караїмського народу.

  Після Другої світової війни залишилося в живих не більше від 1,4 -1,5 тисячі караїмів.

  Згідно з даними 1948 року, в Карасубазарі проживало 10 караїмів (дві родини), у Феодосії – 150, у Керчі – 100, у Сімферополі – 400, по кілька осіб мешкало в Євпаторії, Севастополі і Джанкої.

 

 Кримчаки є стародавнім єврейським населенням Криму, яке з’явилося на півострові у 14-16 століттях.

  Кримчаки перейняли у татар багато звичаїв і традицій і від 13-го століття стали тюркомовними.

  11 грудня 1941 року в Криму нацисти розстріляли  до 20 тисяч сімферопольців. Більшість із них були етнічними кримчаками та євреями.

  В один день нацисти убили понад 8 тисяч кримчаків, які сповідували релігію, близьку до іудаїзму, тому розділили долю євреїв півострова. Через невелику чисельність кримчаків, їм, як етносу, відродитися фактично не вдалося.

  У Криму в цілому було 700–750 кримчаків.

 Зараз у Криму живе менше від 200 кримчаків. Це найменш чисельний народ півострова.

 Кримські греки — етнічні представники грецької нації, які проживали на території сучасного Криму. Грецька колонізація має давні традиції, які розпочались в VI ст. до н. е. зі створенням Босфорського царства та Херсонеської республіки. З весни-літа 1944  року депортовані за наказом Й. Сталіна з іншими представниками етносів Криму. Греки з’явилися тут ще в античну епоху і заснували колонії на Керченському півострові, у Південно-Західному Криму, в районі Євпаторії.

 

  Розрізняють чотири групи греків, які проживали в Криму в різні періоди його історії. Ці групи відрізняються одна від іншої особливостями їхнього формування, а також своєрідністю мови і культури. Мова йде про античних греків (VI ст. до н. е.—III ст. н. е.), середньовікових кримських греків (ІІІ-ХУІІІ ст.), їхніх нащадків тепер називають «маріупольськими греками»), про греків «російського періоду» історії Криму (XVIII XX ст.) і про сучасну грецьку общину, яка складається в Криму в наші дні (ХХ-ХХІ ст.).

 Ми повинні не тільки віддавати належне історії, звичаям,  традиціям, багатству культур корінних народів України, а  і  бути солідарними з ними у боротьбі за їх права та свободи    з російським агресором.

  "Крим належить корінному народу, а корінний народ - це основна організована сила, яка в міру своїх можливостей чинить опір окупації, причому в загальнонаціональному масштабі." Мустафа Джамілєв.

"Їх іменами славляться наші Теремки": Ліньова Є.А."

  Велич Теремків в людях, які тут жили і живуть. Особливо в тих людях, які своїми справами зробили внесок у розвиток науки, культури.

   Чергова сторінка  циклу "Їх іменами славляться наші Теремки" присвячена Ліньовій Євніці Анатоліївні - досліднику історії, археології VІІ ст. до н.е. - ХІХ ст. та пам'яткоохоронних питань України, користувачці нашої бібліотеки.

   Євніка Анатоліївна народилася 16 січня 1951 року у місті Києві в сім'ї художників-оформлювачів. Батьки, як люди творчі, змалечку прививали своїм дітям ( старшому братові і сестрі)  любов до мистецтва, літератури, історії.

   Євніка Анатоліївна у 1978 році закінчила навчання у Київському Державному університеті зі спеціальності "історія", у 1984 році - аспірантуру кафедри археології та музеєзнавства КДУ. 

  У 1969-1973 роках працювала техніком проблемної лабораторії науково дослідного сектора Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

  Знайомство з професором-археологом Г. Г. Мезенцевою, стало для Євніки Ліньової визначальним, оскільки завдяки їй вона у липні 1974 року була запрошена на кафедру археології і музеєзнавства історичного факультету Київського університету, де пропрацювала до лютого 1996 року. Викладала спецкурси: "Антична археологія Північного Причорномор'я", "Археологія Середземномор'я", "Слов'яно-руська археологія", "Історіографія археології". 

  До кола наукових інтересів Є. А. Ліньової входять питання ремісничого виробництва давньоруського часу, зокрема – гончарного, історія археологічної науки у Російській імперії, реставрації та консервації археологічних об'єктів, широке коло пам'яткоохоронних проблем.
  Є. А. Ліньова учасник та керівник багатьох археологічних експедицій як в Україні (1975-1995 рр.), так і за її межами – в Росії (1988 рік), Польщі (1989, 1990 роки), Сербії (1996 рік).

 Після переходу Мезенцевої Г. Г. у 1976 р. до НАН України Ліньова Є. очолила університетську археологічну експедицію і продовжила дослідження літописного давньоруського міста Бєлгорода (с. Бєлогородка Києво-Святошинського району). 
 Дослідження Бєлгорода Київського проводилися більше ніж 100 років, але велися здебільшого непостійно. Виняток становлять археологічні розкопки Г. Г. Мезенцевої та Є. А. Ліньової. Вони стали якісно новою сторінкою в історіографії Бєлгорода. 

 Нові матеріали археологічних розвідок розширили знання про роль давньоруського міста. Важливим здобутком стало виявлення  гончарних та металургійних комплексів, яке дало підстави стверджувати, що Бєлгород був не тільки могутньою фортецею, а й релігійним та висококультурним центром Київської Русі кінця ХІ - першої половини ХІІІ століття включно. Видобуток заліза визначається лише присутністю металургійних шлаків, що свідчить про розвиток металургії та ковальства. Про свої дослідження Г. Г. Мезенцева та Є. А. Ліньова написали у  статті "Гончарне виробництво на посаді Бєлгорода Київського". 
   

   У 1994 році Є. А Ліньова разом із студентами Київського університету ім. Т. Шевченка досліджувала Херсонес Таврійський (м. Севастополь), про що вона у співавторстві із археологами Зубарем В. Н. та Сон Н. О.  написала у навчальному посібнику "Античний світ Північного Причорномор'я".

  У посібнику розглянуто питання історичного та соціально-економічного розвитку античних держав, що існували протягом майже тисячі років на півдні сучасної України. Історія античних держав Північного Причорномор'я викладена за основними хронологічними періодами, проведено порівняльний аналіз характерних ознак та специфіки історичного розвитку на основі сучасних теоретичних розробок, не обтяжених відомими ідеологічними настановами. 
 Цю книгу Євніка Анатоліївна подарувала нашій бібліотеці. 
   Вона автор понад 50 наукових праць.  Зокрема, "Предпосылки и история зарождения отечественной археологии", співавтор каталогу "Пам'ятки єврейської культури в музеях і заповідниках України" (англ., укр., іврит) та ряд ін. 
   Ставлення до пам'яток історії та культури є показником рівня розвитку держави та духовної зрілості її громадян. Розуміючи значення культурної спадщини у вихованні патріотизму, формуванні національної ідеї, самоідентифікації українців, Євніка Анатоліївна у лютому 1996 року перейшла на роботу до Міністерства культури і мистецтв України спочатку головним спеціалістом, але невдовзі стала начальником відділу інспекції Управління охорони культурної спадщини, потім начальником відділу заповідників і начальником Управління культурної спадщини (1996-2002 рр.). 

 Є. А. Ліньова була членом штабу з відтворення Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору у м. Києві і Володимирського собору у Херсонесі.

 Вона пройшла стажування і отримала міжнародні сертифікати на курсах UNESCO-ICCROM з питань будівництва в українському середовищі та менеджменту в пам'яткоохоронній галузі (Литва, 1998,1999). 

  Євніка Анатоліївна є  співавтором Ризької хартії, що була прийнята у 2000 р. на міжнародній конференції "Аутентичність та історична реконструкція культурної спадщини", яка має важливе значення для  відтворення зруйнованих пам'яток. Також брала участь у конференціях ЮНЕСКО щодо охорони культурної спадщини в Україні, Литві, Латвії, Білорусі, Польщі та інших країн Європи. 
   Доклавши чимало зусиль для формування державної політики та виконавчої структури у сфері охорони культурної спадщини з січня 2003 р. по січень 2006  р., працювала заступником Голови Державної служби охорони культурної спадщини України.  Безпосередньо Є. А. Ліньовою та під її керівництвом за ті роки розроблено і подано на затвердження Верховною Радою України та Уряду документи щодо ратифікації Україною міжнародних конвенцій, понад 30 нормативно-правових актів, що врегульовували питання охорони культурної спадщини, зміни і доповнення до Закону України "Про охорону культурної спадщини" та інших Законів України, що в цілому стосуються питань культури, прийняття рішень про створення заповідників та надання їм статусу "національних" та багато іншого. 
    Євніка Анатоліївна була відзначена Подяками Міністерства культури та Київського міського голови "За вагомий особистий внесок  у створення духовних і матеріальних цінностей та досягнення високої майстерності у професійній діяльності" (2001, 2004). 
   Євніка Анатоліївна крім того протягом багатьох років свій досвід викладацької і дослідницької роботи передавала студентам Навчально-консультаційного центру з туризму, де готували екскурсоводів зі знанням іноземних мов.
   Гілка роду Ліньової Є. - син Андрій та онук Данило.  Після виходу на пенсію вона веде активний спосіб життя: співпрацює з бібліотекою, приймає участь у її  заходах, багато читає. 

 Євніка Анатоліївна провела вечір-зустріч "Рід наш красний, рід прекрасний". Вона розповіла про свого талановитого батька-художника Анатолія Григоровича, який працював в Київському Художньому комбінаті. Він гаряче любив рідну Україну і цю любов передав своїм дітям. Євніка Анатоліївна також ознайомила присутніх з творчістю свого брата Жозефа Ліньова. Він був цікавою, талановитою і неординарною людиною. Його душа втілилась в малюнках, мозаїці, скульптурі, карбуванню по металу та слові.
  Євніка Анатоліївна як творча особистість захопилася мистецтвом декупажу, а під час карантину у квітні-травні 2020 р. створила декілька колажів. 

   Євніка Анатоліївна надала світлини з власного архіву. Також використали світлини з архіву бібліотеки.

Читання теж імідж

 

  Реальне життя України презентує сучасна українська культура, і перш за все, українська література, яка відіграє важливу роль у формуванні та вдосконаленні інтелектуального, духовного, морально-естетичного стану українського суспільства. Зокрема читання української художньої книги допомагає формуванню особистості, сприяє розвитку історичної пам'яті народу, піднесенню національної самосвідомості, виховує почуття любові до рідної землі. Цим вона є близькою і вкрай необхідною нашим користувачам.

  З метою популяризації сучасної української літератури, пробудженню інтересу до читання творів сучасних авторів провели селфі-акцію з улюбленою книгою "Читання теж імідж". Представити сучасних українських літераторів без однодумців важко. Тож ми залучили до цієї справи активних і зацікавлених темою користувачів. 

  Вони з задоволенням робили селфі з улюбленими книгами.

Дашвар Л. "ПоКров".

  Ніч проти 30 листопада 2013 року багато чого змінює і в житті країни, і в долі киянки Мар’яни Озерової. Після розміреного напівсонного існування дівчина опиняється у вирі подій і несподіваних зустрічей: виснажливі чергування на Майдані, зникнення коханої людини та пошуки нащадків у сьомому коліні славного козака Яреми Дороша, яких прокляла його дружина — зарозуміла шляхтянка Станіслава. Та чи не даремні пошуки? Адже перед цими щасливцями постає непростий вибір — незліченні скарби, що їх мають успадкувати від свого предка, чи кохання і воля… 

Костенко Л. "Записки українського самашедшого".

  Роман написано від імені 35-річного комп’ютерного програміста, який на тлі особистої драми прискіпливо, глибоко й болісно сканує усі вивихи нашого глобалізованого часу.

  У світі надмірної (дез)інформації і тотального відчуження він — заручник світових абсурдів — прагне подолати комунікативну прірву між чоловіком і жінкою, між родиною і професією, між Україною і світом.

 За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики.

Іванцова М. "Вітражі".

  Дія роману відбувається в сучасному Києві. Поліна, перекладачка з французької, має замовлення на переклад роману Франсуази Саган, але власні проблеми видаються їй набагато важливішими та болючішими, ніж «надумані проблеми ситих французьких дівчат». Робота не йде.

 Все змінюється, коли раптом ламається комп'ютер. Дізнавшись паролі, програміст Богдан читає листування Поліни з «далеким другом», з якого довідується, що вона рано залишилася сиротою і була вихована бабусею Ніколь, яка дивним чином після війни потрапила з Франції до Радянського Союзу. Також він дізнається, що Стефка – колишня подруга Поліни – написала книжку, привласнивши чужу історію. Богдан добуває цю книжку і влаштовує зустріч двох подруг. Згодом Поліна дізнається справжню історію бабусі Ніколь...

Талан С. "Оголений нерв".

  Мирне й спокійне життя, міцна родина, вірні друзі... Усе, що здавалося непохитним, перевернулося догори дном. Війна роздирає навпіл усі зв'язки, і рідні люди, і вірні друзі стають ворогами...

  Кілька місяців 2014 року Сєвєродонецьк перебував під владою ополченців. Цей короткий проміжок часу став нездоланним для родини Насті Агафонової. Син, запальний прихильник Майдану і патріот України, боротиметься із сепаратистами, а дочка — вступить до ополчення... Так само розійдуться й шляхи друзів Геннадія, нерозлучних змалечку хлопців. Бо війна проходить і по родинах, і по душах..

Чемерис В. "Аравійська пустеля".

  У цій книжці дорослих та дітей зацікавить погляд автора на події, які відбувалися в різні роки, - з проекцією на сьогодення. Своєрідна мандрівка Україною разом з письменником стане справжньою екскурсією із захоплюючими краєвидами та цікавими розповідями, якими Валентин Чемерис начебто стверджує, що доля однієї людини, її почуття та думки так само важливі, як доля народів, події, з яких потім твориться історія.

 Ми повинні читати наше українське. Знайомитись з українськими літераторами. Зараз в Україні такий час, коли нам треба об'єднуватися. А читання українських художніх книг допоможе нам у цьому.
   Як багато чудових книг! Всі вони стоять на бібліотечних полицях і з нетерпінням чекають зустрічі з вами, терпляче зберігаючи свої таємниці.