Жінки у Другій світовій війні

  Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Мати, любляча дружина, турботлива сестра чи кохана – вона нарівні з чоловіком рішуче і відважно стала на захист Батьківщини в грізні роки воєнного лихоліття.
  Льотчиці, танкістки, розвідниці, партизанки, зв’язківки, водійки автомашин і тракторів, телефоністки, кулеметниці, комірниці, бібліотекарки, кухарки, лікарки та медсестри.
  Жінки замінили чоловіків на фабриках, заводах, полях. Вони взяли на себе всі далеко не жіночі справи: воювали й вбивали, рили окопи, працювали на лісозаготівлях, у шахтах, гасили пожежі, вирощували врожаї.
  А ще вони відправляли рідних на фронт, виходжували поранених, виступали з концертами на передовій і, навіть, в такі важкі часи народжували, вигодовували та навчали дітей. Своїми листами на фронт надихали чоловіків на подвиги й підтримували в них віру у перемогу.
   Але більшість жінок все-таки перебували не на фронті, а на окупованій території. Так само як і в тилу жінка на окупованій території поступово починає перебирати на себе чоловічі функції, виконувати роботу яка в мирне життя їй не притаманна. Робочий день на польових роботах тривав з 5-6 годин ранку до 6-7 годин вечора. Польові роботи виконувалися в основному вручну, без застосування техніки та механізмів. За невихід на роботу, погане ставлення до неї, невиконання норми виробітку, розпоряджень керівників господарств до винних вживалися суворі покарання.

  Завжди під словом захисник ми розуміємо чоловіків. Але ж не слід забувати й про жінок. Вони також в усі часи стояли поруч із чоловіками на захисті своєї Батьківщини. Так було і під час Другої світової війни.

  Першою серед жінок Героєм Радянського Союзу стала харків’янка 

Валентина Гризодубова.

  У роки війни Валентина Степанівна командувала жіночим бомбардувальним полком далекої дії, виконала понад 200 бойових вильотів. Полк завдавав удари по ворожих об’єктах, доставляв вантажі для українських партизанів, його льотчиці переправили в тил понад чотири тисячі поранених і дітей. У повоєнні роки Валентина Гризодубова очолила створення науководослідного і випробного центру з розробок новітніх електронних систем для літаків. Ця її праця була відзначена званням Героя Соціалістичної Праці й вона була єдиною жінкою, удостоєною двох таких найвищих звань. 

  Учасницею Параду Перемоги в червні 1945 року була українка, Герой Радянського Союзу Марія Доліна, випускниця Нікопольського аероклубу. Першу подяку від командира винищувальної авіаційної дивізії отримала 15 липня 1941 року за те, що вночі перегнала за Дніпро літак і посадила наосліп під Кам’янкою. А загалом вона за роки війни здійснила 282 бойові вильоти, з них 72 — на пікувальних бомбардувальниках. Останній виліт у небо війни командир авіаційної ескадрильї майор Марія Доліна здійснила 9 травня 1945 року…

  Марія Щербаченко. Санітар стрілецького полку однією з перших форсувала Дніпро, понад 10 днів перебувала на плацдармі, врятувала життя 112 бійцям та командирам. За цей подвиг у 1943 році Марії Захарівні було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

   Завалій Євдокія (1924–2010). Єдина жінка – командир взводу морської піхоти в роки Другої світової війни, гвардії полковник. Коли розпочалася війна Євдокії було всього 17 років. 25 липня 1941 року розпочалися бої за її рідне місто Новий Буг. Під бомбардуванням дівчина перев’язувала поранених бійців і командирів. Коли ж 96- й кавалерійський полк, що захищав місто, став відступати, Євдокія вмовила командира, щоб забрав її з собою. Після того, як Євдокія взяла в полон німецького офіцера, її направили у відділення розвідки, командиром якого згодом стала. В одному з боїв командир взводу, в якому служила Євдокія, був убитий і вона підняла бійців в атаку. На чолі взводу Євдокія Завалій брала участь у боях за Севастополь, Сапун-гору, Балаклаву, Керч та ін. Під час Будапештської наступальної операції Завалій зі своїм взводом, пробравшись завдяки кисневим подушкам через каналізацію, захопила бункер німецького командування. Серед полонених виявився німецький генерал. За цю операцію Євдокію нагородили орденом Червоного Прапора.

  Нечепорчукова (Наздрачова)  Мотрона  Семенівна (нар. 1924 р.). – єдина українка, яка є повним кавалером ордена Слави.

   Юна харків’янка жила мирним життям, готувалась до світлого та щасливого майбутнього допоки на Батьківщину не увірвалась війна…
  Вона закінчила Балаклійську акушерсько-сестринську школу та з квітня 1943 року пішла на фронт.
  Санінструктор санітарної роти 100-го гвардійського стрілецького полку гвардії сержант медичної служби Нечепорчукова надавала першу медичну допомогу пораненим на полі бою. Виносила з-під вогню, перев’язувала, рятувала життя.  Нагороджувалась відзнаками за свої подвиги. У складі того ж 100-го гвардійського стрілецького полку Мотрона Семенівна при прориві оборони противника на лівому березі річки Одер в боях на берлінському напрямку, під вогнем, винесла з поля бою сімдесят вісім поранених солдатів і офіцерів. Разом з піхотою вона подолала річку Шпрее і, будучи пораненою, продовжувала надавати медичну допомогу. З пістолета вбила гітлерівця, який намагався вести вогонь по пораненим. За це 15 травня 1946 року гвардії старшина медичної служби М. С. Нечепорчукова нагороджена орденом Слави 1-го ступеня, ставши повним кавалером ордена Слави. За свої заслуги Мотрона, одна з тисячі у світі, була удостоєна нагороди Міжнародного комітету Червоного Хреста – медаллю імені Флоренс Найтінгейл.

  А ця чарівна дівчина – Пушина Феодо́ра (Федо́ра) Андріївна (1923-1944) — військовий фельдшер, лейтенант медичної служби, Герой Радянського Союзу.
  Молодим 19-річним фельдшером вона потрапила у 1942 році у пекло війни.
  У листопаді полк під командуванням полковника Петра Акулова вів важкі наступальні бої в Києві, відволікаючи на себе значні сили противника. У зв’язку з цим медчастина знаходилася в передмісті Святошина, куди доставляли поранених. Вранці 6 листопада 1943 року група німецьких бомбардувальників завдала бомбового удару по Святошину. Будівля, в якій перебували поранені, загорілася. Командир санітарної роти та Феодора кинулися рятувати поранених. З вогню вона винесла тридцять тяжкопоранених і коли кинулася за останнім, почав руйнуватися будинок. Командир виніс її з вогню, але вона померла в нього на руках від сильних опіків і травм.
   За надзвичайну мужність і героїзм, лейтенанту медичної служби Пушиній Феодорі Андріївні посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Похована на Святошинському кладовищі міста Києва.

  Октябрська (Гарагуля) Марія Василівна — механік-водій танка, Герой Радянського Союзу.
  На початку війни вона евакуювалась в Томськ, де працювала на потреби фронту. Після загибелі чоловіка, комісара стрілецької дивізії І. Ф. Октябрського, Марія продала все своє майно та звернулась до Наркома оборони з проханням на власні заощадження збудувати танк, назвати його “Бойова подруга” і на ньому знищувати німців. Щоб здійснити цей задум вона закінчила курси механіків-водіїв танка. З жовтня 1943 р. гвардії сержант Октябрська стала механіком-водієм танку “Бойова подруга” у складі 26-ї гвардійської танкової бригади. На жаль, в бою в ніч на 18 січня 1944 року Марія отримала тяжке поранення і 15 березня 1944 року померла від ран у фронтовому госпіталі в Смоленську. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно їй 2 серпня 1944 р. вже посмертно. 
   Ну і як не згадати жінку-легенду! Жінку, яка змогла світові показати обличчя сильної жінки-воїна!

  Павличенко Людмила Михайлівна (1916 – 1974) –снайперка часів Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. Фізично усунувши 309 ворогів, стала найуспішнішою жінкою-снайпером в історії.
   Війна застала Люду в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни вона добровольцем йде на фронт. І вже до липня 1942 року на рахунку Л. М. Павличенко було вже 309 німецьких солдатів та офіцерів (у тому числі 36 снайперів противника). Після отримання численних важких поранень, Людмилу, названу противником “Леді смерть”, не змогли відпустити попри її палке бажання на фронт. Адже вона була бажаною ціллю для ворожих снайперів. Тому Павличенко продовжила війну вже інструктором, навчивши не один десяток снайперів.
   Незабаром її визначили делегатом СРСР та направили серед дипломатів до Канади та США. Під час поїздки вона була на прийомі в Президента США Франкліна Рузвельта та стала близькою подругою першої леді Америки. Після війни доля привела її до Москви, де в 1974 році її життя обірвалось.
   Про цю видатну жінку з непереможним характером знято художній фільм "Незламна".
    Українки продовжують пліч-о-пліч стояти на захисті своєї Батьківщини і нині. Більше 3500 наших співвітчизниць беруть участь в антитерористичних операціях. Багато з них вже ніколи не повернуться, але назавжди залишаться в нашій пам’яті.

   Пам’ятаємо – перемагаємо!

"Щоб квітла Україна у віках!

Щоб матері і діти не страждали!

Щоб тих, хто прокладав до волі шлях,

Нащадки вдячні завжди пам'ятали!"

В.Рудий