"Позбавлені Батьківщини" (депортація кримських татар)

  18 травня в Україні відзначається День пам`яті жертв геноциду кримських татар, а також День боротьби за права кримськотатарського народу. Саме цього дня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар.

Травень сорок четвертого.

Радість визволення розквітла. 

Але чом вартові 

Не відходять від наших дверей?! 

Чом із рідних осель, 

Де було стільки щастя і світла, 

Автоматники гонять 

Жінок, стариків і дітей?!

І неспішно на схід, 

Ніби гусінь, повзли ешелони, 

А з вагонів – прокляття 

Катам, і вождям, і вікам… 

А в вагонах «телячих»

І крики, і плачі, і стогін… 

Не ховали померлих — 

На поталу лишали вовкам.

Як над нами знущались,

Глумились і люто ганьбили

Коменданти і їхні прислужники

Ситі, пихаті і злі.

Слово «кримський татарин»

Навіть згадувать заборонили,

Начеб кримських татар

Не було і нема на землі!

Але вистояв ти, мій народе,

На зло всім намовам.

І легкого шляху

Не шукав у своєму житті.

Не зламали борців

Ні тюремні іржаві закови,

Ні Сибір, ні ГУЛАГи,

Ні етапи жорстокі й круті.

День сьогодні сумний.

День сьогодні трагічний і чорний.

В день травневий колись

Нас погнали назустріч вітрам.

Ми вертаємось в Крим.

Він, як мати, зігріє й пригорне,

Тільки ж хто відповість

За все зло, заподіяне нам?!

(Іса Абдурахман)

  18-20 травня 1944 року бійці НКВС за наказом з Москви зігнали до залізничних вагонів майже все кримськотатарське населення Криму і відправили в бік Узбекистану 70-ма ешелонами.

 Це примусове виселення татар, яких радянська влада звинуватила в співпраці з нацистами, стало однією з найшвидше проведених депортацій в історії людства.

  Службовці НКВС заходили до татарських помешкань і оголошували господарям, що через зраду батьківщини їх виселяють з Криму.

  Щоб зібрати речі, давали 15-20 хвилин. Офіційно кожна сім'я мала право взяти з собою до 500 кг багажу, однак реально дозволяли забрати значно менше, а іноді – взагалі нічого.

 Людей вантажними автомобілями відвозили до залізничних станцій. Звідти на схід відправили майже 70 ешелонів з наглухо зачиненими товарними вагонами, що були переповнені людьми.
  Під час переїзду загинули близько 8 000 людей, більшість з яких - діти і літні люди. Найпоширеніші причини смерті – спрага і тиф.
  Деякі люди, не витримавши страждань, сходили з розуму.
 За даними Українського інституту національної пам’яті, всього з Криму за перші два дні депортації було вигнано 191,44 тис. осіб. Окремо 5 тис. 989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців. Внаслідок депортації загинуло 46% кримських татар, серед яких половина – діти до 18 років.
  Все майно, що залишилося в Криму після татар, держава присвоїла собі.
  Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. 
 Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації. 

  20 березня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.
 15 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію кримських татар геноцидом.

Сьогоднішні події немов повертають колесо історії назад – анексія Криму Російською федерацією в березні 2014 року актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права.

  Наші серця і наша пам’ять з кримськотатарським народом, який був вигнаний з рідної землі і загинув під час депортації та на чужині. Українці пишаються цим нескореним, волелюбним, гордим, сміливим народом, який і сьогодні продовжує боротьбу за свій рідний дім і свою Батьківщину. Возз'єднання з Кримом, кримськотатарським народом - наша національна ідея. 

17 травня - День пам'яті жертв політичних репресій

 В історії нашого народу чимало сумних сторінок. Та чи не найтрагічнішими були ті, які пов’язані з репресивною політикою радянського тоталітаризму. Пам’ять назавжди закарбувала людські трагедії 1930-х років, коли за одне лише необережне слово можна було заплатити життям. 
  Щороку, в третю неділю травня, відповідно до Указу Президента України №431/2007 від 21 травня 2007 р., в Україні відзначається День пам’яті жертв політичних репресій. Він був встановлений з метою належного вшанування пам’яті жертв тоталітарного режиму, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людяності.
   Ця дата обрана не випадково. Відомо, що 2 червня 1937 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову «Про антирадянські елементи», відповідно до якої уже 30 липня того самого року вийшов оперативний наказ НКВС СРСР №00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, злочинців та інших антирадянських елементів», що започаткував масові репресії. Вони призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, понівечили долю багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, — так званих членів сімей ворогів народу.
  З 1929 по 1938 рр. в Україні було заарештовано понад 651 123 особи. За кожною цифрою — конкретна людина з трагічним фіналом її життєвого шляху: від розстрілу до ув’язнення на різні терміни у таборах ГУЛАГу та повного забуття. Тому День пам’яті жертв політичних репресій є додатковим приводом гідно вшанувати, згадати чи дізнатися їхні відомі та маловідомі імена.
   Велику роль у розкритті правди про масові репресії зіграли художні твори. Особливу увагу хочемо звернути на творчість письменників, які висвітили теми репресій в Україні. 

  Антоненко-Давидович Б.  "Сибірські новели" - це низка неповторних людських доль і характерів, яким з того чи іншого боку довелося пройти через криваву машину ГУЛАГУ. Ці характери і долі - більш ніж реалістичні, тому що вони - свідчення письменника, який дивом вижив у страшному пеклі.

  Герой роману І. Багряного "Тигролови" Григорій Многогрішний – нащадок гетьмана Дем’яна Многогрішного і радянський інженер-авіатор – вистрибує з ешелону, який везе його на двадцятип’ятилітнє заслання у Сибір. Стрибає на вірну смерть, але дивом рятується. А тоді не меншим дивом рятує від смерті дівчину Наталку, чия родина потому рятує його.
    Роман почасти автобіографічний, бо свого часу Іван Багряний вистрибнув із ешелону, який віз його в ГУЛАГ, і упродовж двох років жив у тайзі, тож про звички тамтешніх людей і звірів знав із власного досвіду.

  Тема викриття сталінізму логічно продовжується і в романі "Сад Гетсиманський". До певної міри цей твір, як і "Тигролови", є автобіографічним. У ньому подано детальні описи тюремного побуту, допитів, тортур. Зіставляючи певні факти з біографії Івана Багряного і головного героя роману - Андрія Чумака, ви можете побачити, що в їх долях є багато спільного.

  

  Книга А. Дімарова "В тіні Сталіна" відкриває пекучу правду про сталінський терор та всенародні страждання, заподіяні ним.

  У центрі роману Василя Захарченка "Великі лови" - образ українського хлопця Михайла Волощенка, на долю котрого, як і всього українського народу, випали тяжкі випробування: більшовицькі репресії 1937-38 років, переслідування в перші дні війни з німецькими загарбниками. Та ніякі жорстокості, терор не можуть зупинити плину життя. Розквітає трепетне, як пісня, кохання Михайла й Груні. Воно долає всі перепони, всі труднощі, всі підступні звірства страшного деспотичного режиму.

 У романі лауреата Національної премії України імені Т.Г. Шевченка Василя Захарченка "Довгі присмерки" простежується страдний шлях покоління українців, на чию долю випали і трагедія голодного 33-го, і жахливі, звірячі репресії 1937-1938 років, і німецька окупація, каторжні роботи у фашистській Німеччині, німецькі й радянські концтабори - увесь отой апокаліпсис середини ХХ ст. перед війною, у війну й після війни, через який пройшла Україна.

  Головною думкою твору В. Сосюри "Розстріляне безсмертя" є засудження жорстокого сталінського режиму, розповідь про несправедливо покараних письменників. За жанром «Розстріляне безсмертя» можна назвати віршованим публіцистичним есе. 

  У головних героях новели Г. Тютюнника «Три зозулі з поклоном» легко впізнаються сам автор і його безталанний батько. Присвячена новела «любові Всевишній». А любов ця й справді була, як кажуть, неземна. Тридцятитрирічного чоловіка Михайла, батька опові­дача, безнадійно покохала молода дівчина Марфа Яркова. Вона й жила на світі тільки тим, що могла бачити його — односельцями ж були. І ось прийшла біда. Михайло попав у веремію сталінських репресій і опинив­ся в сибірських таборах. Тепер дівчину тримали на світі листи Михай­ла, які він писав не їй, а своїй родині. Вона ж потайки просила листоношу тільки в руках «подержати письомце». Так були знедолені всі четверо — оповідач із матір’ю, його батько й Марфа. Знедолений весь народ.

   Про трагічну долю чотирьох поетів: Крушельницьких — батька Антона й сина Івана, та Вороних — батька Миколу й сина Марка, про їхнє життя, творчість, любов і загибель під час сталінського «Великого терору» 1930-х років читач дізнається з роману-есе Чемериса В.  «Київ—Соловки».

   Академіки... В уявленні народу їхня доля завжди зіркова. А якою видалася зіркова стежка всесвітньо-відомого українського математика Михайла Кравчука? 

  У 27 років - професор Київського університету, у 37 - дійсний член Всеукраїнської Академії наук. Але доля немилосердна. За царату він звідує одиночку Лук'янівської тюрми. В громадянську його ведуть на розстріл денікінці. За  українським математиком полює іноземна розвідка. Тільки ніщо не могло змусити вченого зрадити свій народ. Та ось 1937 рік... Михайла Кравчука безпідставно заарештовують і висилають у колимські табори, де 1942 року його й не стало.

16 травня - День Європи в Україні

  З 2003 року в третю суботу травня в Україні відзначається День Європи відповідно до Указу Президента № 339/2003 від 19 квітня 2003 року.
   День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях: свободи, демократії, поваги до прав людини, верховенства права, та враховує інтереси всіх учасників.

   Відзначення Дня Європи в нашій державі – це підтвердження єдності України та Європи не тільки за географічною ознакою, а і за духом, історією, спільними цінностями, адже український народ є невід’ємною частиною європейської цивілізації.

  13 березня 2014 року Верховна Рада України прийняла Постанову «Про підтвердження курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу та першочергові заходи у цьому напрямі», якою підтверджується незворотність курсу України на європейську інтеграцію, метою якої є набуття членства в Європейському Союзі. Було також відзначено, що Україна як європейська держава, яка поділяє спільну історію та цінності з країнами Європейського Союзу, має право подати заявку на набуття членства у Європейському Союзі відповідно до статті 49 Договору про Європейський Союз.

  З підписанням та ратифікацією у 2014 році Угоди про асоціацію між Україною та ЄС відносини сторін почали розбудовуватися у якісно новому форматі політичної асоціації та економічної інтеграції.

  Україна поділяє європейські цінності і робить усе, щоб стати членом європейської родини.
  Європа 9 травня відзначила 70-ту річницю заснування ЄС. Цього дня у 1950 році міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман ініціював процес європейської інтеграції, запропонувавши об'єднати металургійну і вугледобувну галузі ряду європейських країн. Цей день вважається Днем народження Європейського Союзу.

  «Сьогодні у країнах ЄС відзначають День Європи. Цей день символізує мир, єдність та спільні прагнення європейських країн до примноження людських цінностей. Україна поділяє ці ідеї та робить усе, щоб стати членом єврородини», - наголосив прем'єр-міністр України  Шмигаль Денис Анатолійович. 

  

   

   До цієї знаменної дати в бібліотеці представлена виставка-огляд "Європейський вибір України: Людина. Право. Суспільство."

10 травня - День матері

 Є у світі одне слово, перед яким усі народи в усі часи схиляють голови – це слово мати. Кожна людина і кожний народ мають свої святині. До цих святинь належить і шанування матері. Мати. Мама. Матуся. Скільки спогадів і тепла таїть це магічне слово. Воно про найближчу, найдобрішу, найкрасивішу і наймилішу людину у світі. Її очі супроводжують дітей у далеких життєвих мандрах, материнська ласка гріє нас все життя аж до старості. Її створив Бог на цій грішній землі для краси і щастя, щоб вона дарувала життя і була продовжувачем роду людського.

  За день до свого народження дитина запитала у Бога:

 - Кажуть, завтра мене посилають на Землю. Як же я буду там жити, адже я така мала та беззахисна?

Бог відповів:

-Я подарую тобі ангела, який буде чекати тебе і піклуватися про тебе.

Дитина задумалася, потім сказала знову:

- Тут на Небесах я лише співаю і сміюся, цього достатньо мені для щастя.

Бог відповів:

- Ангел співатиме і посміхатиметься для тебе, ти відчуєш його любов і будеш щасливою.

- О! Але як я зрозумію його, адже я не знаю його мови? - запитала дитина, пильно дивлячись на Бога. - А що мені робити, якщо я захочу звернутися до тебе?

Бог м'яко торкнувся дитячої голівки і сказав:

- Твій ангел складе твої руки і навчить тебе молитися.

Потім дитина запитала:

- Я чула,що на Землі є зло. Хто захистить мене?

- Твій ангел захистить тебе, навіть ризикуючи власним життям. 

 - Мені буде сумно, тому що я не зможу більше бачити тебе...

 - Твій ангел розповість тобі про мене і покаже шлях, як повернутися до мене. Так що я завжди буду поруч з тобою.

 У цей момент із Землі стали доноситися голоси, і дитина з поспіху запитала:

- Боже, скажи ж мені, як звуть мого ангела?

-Його ім'я не має значення. Ти будеш називати його Мама.

    У травні, коли прокидається від сну природа, коли дзвенить у блакиті пташиний спів, коли травами і квітами замаїться земля, теплий весняний вітер приносить до нас свято – День матері, яке відзначається на Україні в другу неділю травня з 1990 року.

   Свято матері в Україні має триєдину суть. У цей день вшановуємо Матір Божу - Діву Марію, Матір-Україну, рідну матір, що народила нас.

   Ми горді називатися українцями. Поклик рідної землі завжди відчували наші прадіди, діди, батьки, бо де б не був українець, схвилюється аж до сліз, почувши рідне слово мама. Наші матусі - берегині роду українського, його прекрасних символів і давніх звичаїв. Вони зберегли від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і волелюбний дух, навчили любити рідну землю, гордитися своїм народом, котрий має таку прекрасну душу. 

  І скільки б не було людині років -  їй завжди потрібна мама. Її любов, ласка, тепло її серця, мудрість її душі. Борг перед мамою не можна виміряти ніякою міркою.

  Кажуть, що людина має ставати на коліна у трьох випадках: щоб напитися води, зірвати квітку для коханої та вклонитися матері.  

СИНІВСЬКА МОЛИТВА

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо, 

Молитва ця і радісна, й сумна 

В моїй душі, немов у Божім храмі, 

Вночі і вдень із ніжністю луна.

Молюся Вам і кланяюся в ноги, 

Схиляю до землі своє чоло 

За Ваші всі чекання і тривоги, 

Благословіння, віру і тепло.

Матусю люба, хай моя молитва 

Любов’ю втішить серце хоч на мить, 

Нехай його гаряча в грудях битва 

Не ллє сльози і болем не щемить.

Молюся Вам за пісню колискову, 

За ласку, карий погляд і терпець, 

За усмішку Богині сонейкову, 

Й за те, що я молюсь, молюсь тепер…

О Мамо-ненько, цвіте яблуневий, 

Не збитий громом долі і весни, 

Я Вам готовий прихилити небо, 

Щасливі й світлі насилати сни.

Та Ви мені шепочете: “Спасибі, 

Онукам, сину, небо прихиляй, 

А щире материнське диво-сниво 

Не переводь на щастя, не збавляй.

Бо сни мої — одвічна туга й мука, 

Турбота про дітей, про родовід, 

Щоб мали ви любов і щоб розлука 

Не засліпила серце вам і світ”.

Молюся Вашій мудрості, Матусю, 

Ясного слова чистій простоті, 

До нього я душею притулюся — 

До скарбу найдорожчого в житті.

Бо в нім — любов і дім, і подзвін жита, 

Криниця пам’яті і віри джерело, 

Бо в нім — моєї совісті молитва, 

Ріка моя, і човен, і весло…

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо. 

Молюся, та нічого не молю: 

Ні харчу, срібла-злата, ані краму… 

Живіть лишень! Благаю і велю.

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо… 

Амінь.

Микола Дмитренко

    Привітайте своїх матусь зі святом.
 Говоріть їм ласкаві слова щодня і щогодини, любіть їх, турбуйтеся про них, де б не були ви. 

  

  До Дня матері в бібліотеці підготували виставку-галерею "І молодую, і в літах тебе прославим у віках", на якій відображений образ матері в живописі. 

9 травня - День Перемоги

"В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зустрічаєм свято -
Перемоги радісний день."

В. Симоненко "Салюти миру"

 9 травня - це особливий день, День Перемоги.

 Перемога! Вже минуло 75 років найстрашнішої в історії людства війни 1939-1945 рр., коли замовкли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов мир, довгожданний, вистражданний і оплачений найбільшою ціною - ціною життя. Свято Перемоги - величне свято. Наша Перемога - це ні з чим незрівнянна втілена легенда, це титанічний подвиг в ім'я сьогодення. 

   Подвиг героїв-переможців у цій жахливій війні непідвладний часу, як наша щира та безмежна вдячність. 

   

  Земний уклін вам, дорогі ветерани! 
  Ваша щира любов до рідного краю, витривалість і сила духу в тяжкі воєнні роки назавжди залишаться в наших серцях неперевершеним зразком справжнього патріотизму та благородства.

Вітаємо зі святом вас щиро.

Живіть в здоров'ї, щасті і теплі.

Бажаємо любові й миру

На нашій рідній і святій землі!!!

  

   В бібліотеці організовано тематичний стелаж "Друга світова війна у дзеркалі літератури".

Святу справу зробите ви, якщо перечитаєте, перегорнете, опрацюєте матеріали рекомендованих книг. Адже всі вони про ті вогненні чорні сторінки нашої історії. Вони допоможуть вам стати чистими душею, сильними духом, красивими у вчинках і зберегти історичну пам'ять нашого народу. 
   Після закінчення карантину з нетерпінням чекаємо на вас!

8 травня - День пам'яті та примирення

 Згідно Указу Президента «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» та Закону «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років» Україна розпочинає нову традицію святкування 8 та 9 травня в європейському дусі пам’яті та примирення.
   Цим Законом встановлюється 8 травня - День пам'яті та примирення, а також зберігається державне свято 9 травня -День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

 З 2015 року в Україні щорічно відзначається День пам'яті та примирення. Пам'ятна дата завжди випадає на 8 травня - річницю капітуляції нацистської Німеччини у 1945 році.

    Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 року, яку було приурочено до 60-ї річниці закінчення Другої світової війни в Європі, державам-членам ООН пропонувалося, крім святкування своїх Днів перемоги чи визволення, щороку відзначати один або два дні як данину пам'яті всіх жертв Другої світової війни.

 


  У підсумку День пам'яті і примирення відзначається у світі 8-9 травня.

   8 травня 1945 року Антигітлерівська коаліція офіційно прийняла Акт про беззперечну капітуляцію нацистської Німеччини. Його було підписано ще 7 травня у французькому Реймсі, проте він набув чинності наступного дня у Берліні. З цієї нагоди 8 травня 1945-го в багатьох містах Європи та США проводилися масштабні святкування.

   Однак, на вимогу Кремля, 8 травня 1945 року, о 22:43 за середньоєвропейським часом (о 00:43 9 травня за московським), у передмісті німецької столиці Карлсхорсті був підписаний ще один «Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини». По своїй суті він підтвердив аналогічний документ, підписаний днем раніше у Реймсі, і підтвердив час припинення вогню - 8 травня в 23:01 за середньоєвропейським часом (9 травня в 1:01 за московським).

  В усьому світі червоний мак є символом пам'яті жертв усіх військових та цивільних збройних конфліктів, починаючи з 1914 року (Першої світової війни). 
  З 2014 року символом Дня пам'яті та примирення і Дня Перемоги в Україні також  став червоний мак. Хоч символіку Україна перейняла світову, проте червоні квіти маку спрадавня були українським оберегом.
   В Україні здавна кажуть: "маки цвітуть там, де була пролита козацька кров".

"...Ординці воїна скришили,

На землю впало тіло біле

І, наче зерно, проросло,

А влітку маком зацвіло..."

  М. Стельмах " Мак цвіте"

  Пам'ять... Вона немає початку і немає кінця.

  Пам'ятаймо, якою страшною трагедією була для українців Друга світова війна. Пам'ятаймо, що той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Пам'ять робить нас сильнішими. Вона - запорука нашої перемоги з агресором на Сході України.

"І живуть у пам'яті народу 

його вірні дочки і сини.

Ті, що не вернулися з походів

грізної великої війни."

В. Симоненко "Салюти миру"

Жінки у Другій світовій війні

  Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Мати, любляча дружина, турботлива сестра чи кохана – вона нарівні з чоловіком рішуче і відважно стала на захист Батьківщини в грізні роки воєнного лихоліття.
  Льотчиці, танкістки, розвідниці, партизанки, зв’язківки, водійки автомашин і тракторів, телефоністки, кулеметниці, комірниці, бібліотекарки, кухарки, лікарки та медсестри.
  Жінки замінили чоловіків на фабриках, заводах, полях. Вони взяли на себе всі далеко не жіночі справи: воювали й вбивали, рили окопи, працювали на лісозаготівлях, у шахтах, гасили пожежі, вирощували врожаї.
  А ще вони відправляли рідних на фронт, виходжували поранених, виступали з концертами на передовій і, навіть, в такі важкі часи народжували, вигодовували та навчали дітей. Своїми листами на фронт надихали чоловіків на подвиги й підтримували в них віру у перемогу.
   Але більшість жінок все-таки перебували не на фронті, а на окупованій території. Так само як і в тилу жінка на окупованій території поступово починає перебирати на себе чоловічі функції, виконувати роботу яка в мирне життя їй не притаманна. Робочий день на польових роботах тривав з 5-6 годин ранку до 6-7 годин вечора. Польові роботи виконувалися в основному вручну, без застосування техніки та механізмів. За невихід на роботу, погане ставлення до неї, невиконання норми виробітку, розпоряджень керівників господарств до винних вживалися суворі покарання.

  Завжди під словом захисник ми розуміємо чоловіків. Але ж не слід забувати й про жінок. Вони також в усі часи стояли поруч із чоловіками на захисті своєї Батьківщини. Так було і під час Другої світової війни.

  Першою серед жінок Героєм Радянського Союзу стала харків’янка 

Валентина Гризодубова.

  У роки війни Валентина Степанівна командувала жіночим бомбардувальним полком далекої дії, виконала понад 200 бойових вильотів. Полк завдавав удари по ворожих об’єктах, доставляв вантажі для українських партизанів, його льотчиці переправили в тил понад чотири тисячі поранених і дітей. У повоєнні роки Валентина Гризодубова очолила створення науководослідного і випробного центру з розробок новітніх електронних систем для літаків. Ця її праця була відзначена званням Героя Соціалістичної Праці й вона була єдиною жінкою, удостоєною двох таких найвищих звань. 

  Учасницею Параду Перемоги в червні 1945 року була українка, Герой Радянського Союзу Марія Доліна, випускниця Нікопольського аероклубу. Першу подяку від командира винищувальної авіаційної дивізії отримала 15 липня 1941 року за те, що вночі перегнала за Дніпро літак і посадила наосліп під Кам’янкою. А загалом вона за роки війни здійснила 282 бойові вильоти, з них 72 — на пікувальних бомбардувальниках. Останній виліт у небо війни командир авіаційної ескадрильї майор Марія Доліна здійснила 9 травня 1945 року…

  Марія Щербаченко. Санітар стрілецького полку однією з перших форсувала Дніпро, понад 10 днів перебувала на плацдармі, врятувала життя 112 бійцям та командирам. За цей подвиг у 1943 році Марії Захарівні було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

   Завалій Євдокія (1924–2010). Єдина жінка – командир взводу морської піхоти в роки Другої світової війни, гвардії полковник. Коли розпочалася війна Євдокії було всього 17 років. 25 липня 1941 року розпочалися бої за її рідне місто Новий Буг. Під бомбардуванням дівчина перев’язувала поранених бійців і командирів. Коли ж 96- й кавалерійський полк, що захищав місто, став відступати, Євдокія вмовила командира, щоб забрав її з собою. Після того, як Євдокія взяла в полон німецького офіцера, її направили у відділення розвідки, командиром якого згодом стала. В одному з боїв командир взводу, в якому служила Євдокія, був убитий і вона підняла бійців в атаку. На чолі взводу Євдокія Завалій брала участь у боях за Севастополь, Сапун-гору, Балаклаву, Керч та ін. Під час Будапештської наступальної операції Завалій зі своїм взводом, пробравшись завдяки кисневим подушкам через каналізацію, захопила бункер німецького командування. Серед полонених виявився німецький генерал. За цю операцію Євдокію нагородили орденом Червоного Прапора.

  Нечепорчукова (Наздрачова)  Мотрона  Семенівна (нар. 1924 р.). – єдина українка, яка є повним кавалером ордена Слави.

   Юна харків’янка жила мирним життям, готувалась до світлого та щасливого майбутнього допоки на Батьківщину не увірвалась війна…
  Вона закінчила Балаклійську акушерсько-сестринську школу та з квітня 1943 року пішла на фронт.
  Санінструктор санітарної роти 100-го гвардійського стрілецького полку гвардії сержант медичної служби Нечепорчукова надавала першу медичну допомогу пораненим на полі бою. Виносила з-під вогню, перев’язувала, рятувала життя.  Нагороджувалась відзнаками за свої подвиги. У складі того ж 100-го гвардійського стрілецького полку Мотрона Семенівна при прориві оборони противника на лівому березі річки Одер в боях на берлінському напрямку, під вогнем, винесла з поля бою сімдесят вісім поранених солдатів і офіцерів. Разом з піхотою вона подолала річку Шпрее і, будучи пораненою, продовжувала надавати медичну допомогу. З пістолета вбила гітлерівця, який намагався вести вогонь по пораненим. За це 15 травня 1946 року гвардії старшина медичної служби М. С. Нечепорчукова нагороджена орденом Слави 1-го ступеня, ставши повним кавалером ордена Слави. За свої заслуги Мотрона, одна з тисячі у світі, була удостоєна нагороди Міжнародного комітету Червоного Хреста – медаллю імені Флоренс Найтінгейл.

  А ця чарівна дівчина – Пушина Феодо́ра (Федо́ра) Андріївна (1923-1944) — військовий фельдшер, лейтенант медичної служби, Герой Радянського Союзу.
  Молодим 19-річним фельдшером вона потрапила у 1942 році у пекло війни.
  У листопаді полк під командуванням полковника Петра Акулова вів важкі наступальні бої в Києві, відволікаючи на себе значні сили противника. У зв’язку з цим медчастина знаходилася в передмісті Святошина, куди доставляли поранених. Вранці 6 листопада 1943 року група німецьких бомбардувальників завдала бомбового удару по Святошину. Будівля, в якій перебували поранені, загорілася. Командир санітарної роти та Феодора кинулися рятувати поранених. З вогню вона винесла тридцять тяжкопоранених і коли кинулася за останнім, почав руйнуватися будинок. Командир виніс її з вогню, але вона померла в нього на руках від сильних опіків і травм.
   За надзвичайну мужність і героїзм, лейтенанту медичної служби Пушиній Феодорі Андріївні посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Похована на Святошинському кладовищі міста Києва.

  Октябрська (Гарагуля) Марія Василівна — механік-водій танка, Герой Радянського Союзу.
  На початку війни вона евакуювалась в Томськ, де працювала на потреби фронту. Після загибелі чоловіка, комісара стрілецької дивізії І. Ф. Октябрського, Марія продала все своє майно та звернулась до Наркома оборони з проханням на власні заощадження збудувати танк, назвати його “Бойова подруга” і на ньому знищувати німців. Щоб здійснити цей задум вона закінчила курси механіків-водіїв танка. З жовтня 1943 р. гвардії сержант Октябрська стала механіком-водієм танку “Бойова подруга” у складі 26-ї гвардійської танкової бригади. На жаль, в бою в ніч на 18 січня 1944 року Марія отримала тяжке поранення і 15 березня 1944 року померла від ран у фронтовому госпіталі в Смоленську. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно їй 2 серпня 1944 р. вже посмертно. 
   Ну і як не згадати жінку-легенду! Жінку, яка змогла світові показати обличчя сильної жінки-воїна!

  Павличенко Людмила Михайлівна (1916 – 1974) –снайперка часів Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. Фізично усунувши 309 ворогів, стала найуспішнішою жінкою-снайпером в історії.
   Війна застала Люду в Одесі на дипломній практиці. З перших же днів війни вона добровольцем йде на фронт. І вже до липня 1942 року на рахунку Л. М. Павличенко було вже 309 німецьких солдатів та офіцерів (у тому числі 36 снайперів противника). Після отримання численних важких поранень, Людмилу, названу противником “Леді смерть”, не змогли відпустити попри її палке бажання на фронт. Адже вона була бажаною ціллю для ворожих снайперів. Тому Павличенко продовжила війну вже інструктором, навчивши не один десяток снайперів.
   Незабаром її визначили делегатом СРСР та направили серед дипломатів до Канади та США. Під час поїздки вона була на прийомі в Президента США Франкліна Рузвельта та стала близькою подругою першої леді Америки. Після війни доля привела її до Москви, де в 1974 році її життя обірвалось.
   Про цю видатну жінку з непереможним характером знято художній фільм "Незламна".
    Українки продовжують пліч-о-пліч стояти на захисті своєї Батьківщини і нині. Більше 3500 наших співвітчизниць беруть участь в антитерористичних операціях. Багато з них вже ніколи не повернуться, але назавжди залишаться в нашій пам’яті.

   Пам’ятаємо – перемагаємо!

"Щоб квітла Україна у віках!

Щоб матері і діти не страждали!

Щоб тих, хто прокладав до волі шлях,

Нащадки вдячні завжди пам'ятали!"

В.Рудий